Минулої неділі, 20 березня, у Свято-Троїцькому храмі села Рудка-Козинська, що неподалік обласного центру, було стільки людей, скільки не буває часом і на Великдень. Приїхали 100 паломників із Луцька, 30 – з Білорусі, були з Києва та багатьох волинських сіл і містечок, які в цьому храмі молилися ще, може, у молодості. Саме цього дня 34 роки тому ще ієромонах, а нині митрополит Луцький і Волинський Ніфонт у цій сільській церквиці служив свою першу на Волині Божественну Літургію у сані священика. Та останній місяць весни в його житті пам’ятний не тільки цим.
Найстаріша, 83-річна парафіянка рудко-козинського храму Зінаїда Омелянівна Бородюк, у перерві, що видалася між довгою п’ятигодинною службою, сидить на лавочці біля церкви, трохи щулячись від не по-весняному пронизливого холодного вітру. Проте в храмі і тісно, і душно. Коли тут служить владика Ніфонт, якого в селі пам’ятають ще молодим монахом, не протовпитися. Традиційно парафіяни приводять багато дітей, аби вони отримали благословення владики. Ось і переді мною більше трьох годин молодий ще чоловік протримав на руках двох доволі опецькуватих дітей років трьох-чотирьох, ні на хвилину не спустивши їх на підлогу, хоча чи то мама, чи теща поруч пропонували допомогу. І дітки поводилися навдивовижу тихо й спокійно. Тітка Зіна, яку на службу в церкву довозить машиною зять, каже, що коли в їхню Рудку-Козинську настоятелем храму прибув молодий ієромонах (тоді майбутній владика мав лише 29 років), то вона вже була заміжньою, ходила до церкви і добре пам’ятає роки його служіння.
– По суботах у Рудці не було хати, в якій би не ночували паломники. Аби потрапити на недільну службу до отця Ніфонта, послухати його проповіді, люди приїжджали навіть із Москви й Уралу, – пригадує вона. Каже, що багато хто не лише духовно, як кажуть, прозрівав, а й зцілювався фізично. Їй впам’ятку найбільше випадок, коли привезли у руденський храм біснувату жінку… – Двоє чоловіків її тримали дуже міцно під руки, а третій ще й за ноги тримав. А отець Ніфонт читав над нею молитви. То вона потім, зцілившись, щонеділі на службу приїжджала!
Впам’ятку тітці Зіні й поїздка в рідне село владики Галину Волю, що у Старовижівському районі. На місцевому кладовищі руденці розговорилися з однією місцевою жінкою. Та пригадувала, що багато років тому так само цвинтарем між могилами бігало мале хлопча, Василько Солодуха.
– І тій жінці інша, вже старенька, сказала: дивись, мовляв, то бігає майбутній митрополит. А що та жінка не вірила, то старша їй пообіцяла: доживеш і побачиш, що мої слова справдяться, – пригадує Зінаїда Омелянівна.
Владику Ніфонта на Волині часто називали ще “руденським батюшкою”. У Рудку-Козинську його, молодого монаха, направили для пастирського служіння після Московської духовної академії. У Луцьку він зайшов до жінки, яка прислуговувала у церкві в Рудці-Козинській.
– Найперше запитала, яку зарплату я б собі поклав. А коли я сказав, що Господь і ворону прогодує, то і я не пропаду, дуже здивувалася, – пригадував на службі владика.
Про те, як довелося молодому священику жити в похиленій старій хатині, де його “друзями” стали миші і щурі, а потім, коли будував нову церковну хату, то й у… хліві, описано у біографічній повісті “Шляхом спасіння”. За 13 років, що ієромонах Ніфонт служив у Рудці-Козинській, тут було капітально відбудовано старий храм, який стоїть за селом на хуторі, проведено сюди світло і тепло, зроблено благоустрій навколишньої території, ще й на пам’ять людям залишилася “монахова дорога”: раніше до Божого дому вела грунтова дорога довжиною 800 метрів, а завдяки отцю Ніфонту вона отримала тверде покриття.
Владика пригадує, що приїхавши в село, “і плакав, і боявся”, бо не знав, що його чекає у цьому забутому храмі. Та вже на другу недільну його службу у старій церкві зійшлося дуже багато людей, які, жартує владика, спочатку, може, сприймали його як диво (адже ходив у чернечому одязі, в якому в ті богоборчі часи не виходили за ворота монастиря), проте його й така увага радувала. Адже найбільше радів, коли під час проповіді бачив на обличчях людей “дощ” (тобто сльози).
– Бо якщо дощ іде, то врожай буде! А сльози покаяння очищають душі.
Нині з гумором пригадує владика, як навіть старі люди, доживши до років 70-ти, не знали, як поводитися на сповіді, чи треба каятися у гріхах і що, власне, є гріхом.
– Але Бог був із нами, і ми були з Богом!
У Свято-Троїцькому храмі Рудки-Козинської владика Ніфонт благословив на служіння Господу понад 40 молодих людей, які стали монахами і монахинями, ігуменами і архімандритами, священиками і настоятелями монастирів. Треба було бачити, з якою радістю зустрічали руденці архімандрита отця Аліпія (Сапігу), котрого тут пам’ятають ще Толиком. Отець же Аліпій пригадував, як його товариш привіз у цей бідненький скромний сільський храм, і хто міг знати, що тут він вибере свою подальшу життєву долю?..
До речі це теж трапилося у березні, у 1983 році, коли отець Ніфонт уже кілька років служив у Рудці-Козинській, і слава про духовного отця з волинського села подолала кордони тодішніх радянських республік. Сам владика каже, що березень у його долі має особливе значення. Так само 20 березня, тільки 1974 року, він прийняв чернечий постриг у Троїце-Сергієвій Лаврі. 20 березня 1977 року відслужив першу літургію у чині священика на Волині. У березні ж, 30-го, 1990 року у Володимирському кафедральному соборі у Києві був звершений чин наречення, а 31-го здійснено його хіротонію у єпископа Хмельницького і Кам’янець-Подільського.
Пригадую, як розказували тоді люди, що священика з Рудки-Козинської парафіяни на нове місце служіння Господу проводжали великим плачем і встеленою квітами дорогою. Та так судилося Богом, що владика Ніфонт повернувся на рідну Волинь, де у сані митрополита вже відкрив понад триста нових храмів…
Переглядів: 410
