У четвер Світлої седмиці, у час Пасхальних проводів, митрополит Волинський і Луцький Ніфонт відслужив Божественну Літургію у рідному селі Галина Воля
“КОЖНА ЗУСТРІЧ З ВЛАДИКОЮ – ТО ВЕЛИКА ДУХОВНА РАДІСТЬ”
Численні надмогильні горбики на галиновільському кладовищі цієї весни знову щедро розквітнули, але – штучними квітами… На голому-голісінькому піску не виросте навіть бур’ян, не те, що квітка. Зате, напевно, душі померлих легко почуваються посеред світлого березового гайку, що звідкись забіг у рідкий соснячок… Для кожної людини, котра ще топче землю своїми ногами, це місце і печальне, і дороге. Бо пройдися поміж рядами могил, які не тісняться, як це часто буває, одна біля одної (землі за селом вистачає), – і видасться, що тут облаштувалася ще одна Галина Воля, з рідними і близькими, які відійшли у вічність.
Щороку на Провідному тижні владика Ніфонт служить у рідному селі. 76-річний Іван Микитович Міндер, який слухав Богослужіння на церковному подвір’ї, бо ж у храм було не протовпитися, розказав: не пам’ятає і року, аби на Проводи не було у Галиній Волі не було владики. Люди про це знають, тому й з’їжджаються. Послухай розмови біля церкви, і будеш вражений: звідки тільки тут нема паломників! Та й багатьох вихідців із села кличе цього дня до рідного порога пам’ять про родину, котра вже переселилася під берізки та сосонки. А владиці, крім суто пастирського обов’язку служіння у храмі святого Івана Богослова на околиці Галиної Волі, який і спорудили тут з його ж благословення,, ще й “милі ці стежини біля рідного села, тут, де юність пролягла”. Такими словами вітали архіпастирський візит учні місцевої школи. Люди до храму почали сходитися з самісінького ранку. Потім їх стане стільки, що запрудять і подвір’я, ще й за ворітьми стоятимуть натовпами. Вразила неймовірна кількість діток – від немовлят на руках до таких, що вже й прислуговувати батюшці можуть. До причастя потім суцільним потоком несли і вели діток, і як зворушливо було дивитися, що у цій благодатній черзі стоять цілими родинами! Мами, тати, бабусі, дідусі та різні тітоньки… І в цьому було велике підтвердження слів із проповіді про те, що християнство тому живе вже понад два тисячоліття, бо це істинна віра.
Богослужіння у галиновільському храмі очолив митрополит Волинський та Луцький Ніфонт, йому співслужили архімандрит Аліпій (Сапіга), настоятель храму отець Богдан Єфімук, священики з усієї округи, протодиякони Ростислав Петров та Ігор Савієвський. Як завжди, душевний трепет у присутніх викликав спів хору студентів Волинської духовної семінарії під керуванням протоієрея Петра Муляра. Служба на Пасхальному тижні – і хвилююча, і щемливо-душевна, вона завжди зворушує серце. Але парафіян Галиної Волі завжди відзначає особлива шаноба до храму, до православної віри, коли під час служби наче зримо “радість лине до небес”, бо таке велике духовне і душевне єднання священиків та вірних Церкви.
Коли у храмі служить владика Ніфонт, тут завжди чимало паломників із сусідньої Білорусі, власне, це і його духовні діти, які до віри, до Церкви прийшли ще з тої пори, коли нинішній митрополит служив простим священиком у Рудці-Козинській. У кожного все ж – своя історія. Раба Божа Тетяна із Кобрина їздить до нашого владики уже 35 років!
– Молодою я дуже любила паломницькі поїздки, – каже вона. – Мабуть тоді і не думала, що то все – з волі Божої. Бувала у святих місцях у Грузії, їздила у Печори, в Пюхтицький монастир… І ось там були мені такі спокуси, що я потім не могла знайти душевного спокою, хотіла отримати духовну пораду, а не було у кого. З подругою поділилася, батюшкам у нашому храмі розказала про свої тривоги… А відповіді на те, що пекло, мучило – не отримала. І ось сказали мені, що на Волині, у селі маленькому, служить ієромонах, до якого поїдеш зі своєю бідою, зі сльозами, а повернешся з великою радістю. Так і було. Я отримала таку духовну радість, що поверталася назад, вся переповнена нею. І відтоді вже усі неділі для мене проходили на службі у Рудці-Козинській, а якщо церковне свято випадало на будень, то на роботі відпрошувалася. Їздили до владики Ніфонта, тоді ми його називали ще “батюшкою” і мій чоловік, і діти, і друзі мої, і знайомі, і якби ви знали, скільки духовної радості все життя приносили нам ці поїздки!
Нині з бабусею до владики їздить її онучка. Раба Божа Тетяна каже, що, на жаль, дівчина – інвалід, але могла взагалі не жити, і вимолив її у Господа саме владика Ніфонт. Каже, возила дитинку до нього, коли та ще на руках поміщалася. Дитина до трьох років не ходила, тільки сиділа. А потім раптом встала – і пішла. До п’яти років і не говорила, а нині й не переслухаєш. І хоч певні проблеми зі здоров’ям лишилися, проте вона дасть собі раду у житті, і є нині щирим дитям Церкви.
Після служби у храмі відбувся хресний хід навколо храму, опісля з хоругвами, під спів семінарського хору процесія вирушила на сільське кладовище. Поміж ліском, на околицю лісового масиву, де галиновільці і облаштували останній прихисток для тіл своїх рідних і близьких. Як колись у кожному волинському селі, тут також була традиція родинних поховань, коли в одному куточку кладовища спочивають прадіди, діди, батьки і діти. То ж і рідні владики спочивають так. Біля їхнього останнього земного прихистку відслужили панахиду. А мені думалося, як рідко ми згадуємо, що і майбутніх митрополитів народжують мами… Що такими вірними виявляються слова з пісні, яку “крутив” по дорозі у Галину Волю водій, зі словами “сину, сину, ангел мій…”
Що за іменами, які поминав владика на Богослужінні у храмі, – “Андрій, Марія, Анастасія, Степан…” були цілком реальні колись люди, ті, котрі народили, і ті, котрі потім виховували його, круглого сироту з віку немовляти. Написи на надгробках рідних владики, як кажуть, нестандартні, бо такі щирі, з душі. “ Дорога і любима моя мамо, не ріс я у вашій любові та ласці, але в моєму серці ви завжди. Ваш син Василь, ієромонах Ніфонт, митрополит Луцький і Волинський” (пам’ятник поставлений у 1974 році). “Земне життя – це тимчасове пристанище. Вам, дорога тітонько, тяжко було. Але ви з любов’ю все витерпіли, і зберегли єдність віри в Господа нашого Іісуса Христа” (напис на пам’ятнику маминій сестрі, яка виховувала сироту). До щему хвилюючі слова знайшов наш владика і для тата, що покинув цей світ ледь за 20, і для дядька, який його замінив.
І навіть вони, ці слова, є прикладом для нас, як треба любити своїх рідних, близьких, усіх чад Божих. Бо ж любов – це те головне, що заповідав нам і Господь.
Наталія МАЛІМОН
Переглядів: 4154
