У щирій молитві та під гул крилатого оркестру розпочинається день православного священика Ігоря Василіва. Ось уже з десяток років настоятель храму Різдва Христового, що у селі Видричі, просто закоханий у бджіл. Майже щоранку він змінює звичну рясу на спеціальний захисний костюм, а замість кадила бере до рук димар і йде на пасіку відвідати своїх “смугастих” помічників.
Як розповідає батюшка, таке “солодке” хобі надбав, коли прибув у парафію, промінявши міський гамір на тишу і спокій поліського села. За промислом Божим зустрів у селі місцевого пасічника, який допоміг зробити перші кроки у цій справі. Тож зовсім скоро на його подвір’ї з’явилося кілька вуликів. Сьогодні нашого героя вже можна сміливо назвати справжнім професіоналом, що вміє знайти підхід навіть до найбільш норовливого рою, аби той працював повноцінно і приносив мед.
– Родом я аж зі Львова. В родині пасічництвом ніхто не займався. Хоча про себе скажу, що просто марив цією справою. Нагода реалізувати давню мрію випала вже, коли приїхав у Видричі. Познайомився тут із старим досвідченим пасічником – дідом Пилипом, який довгий час займався колгоспними вуликами. Саме завдячуючи йому, й освоїв секрети бджолярства, – провадить отець Ігор. – Якраз оцей мудрий дід подарував мені першого роя. Показував, як його заселяти у вулик. До того ж щось засвоював самотужки: виписував різноманітні тематичні журнали, читав книги, тощо. Згодом відшукав ще двійко вуликів. І ось так вже, практично 10 років, як став пасічником. Знаєте, за цей час все більше закохуюсь в дану професію. Кожного разу вона відкриває для мене все нові й нові грані.
“Бджіл потрібно любити”
Так вважає батюшка-пасічник Ігор. А ще — повчитися у них самоорганізації. Адже маленька бджола наділена незвичною мудрістю і працьовитістю. Вона невтомно долає десятки кілометрів у пошуку нектару, старанно наповнює стільники медом, захищає свою родину, та навіть жертовно віддає життя, якщо останній загрожує небезпека. Без любові на пасіку годі й потикатися. Її мешканці все відчувають, і реагують на вплив відповідно.
Що свою справу отець Ігор справді любить – помічаєш одразу. В кожному русі, ставленні до бджіл: те, як неквапом відкриває вулик, старанно обкурює із димаря свій голосистий рій, виймає налиту медом рамку.
Каже, що роботи біля бджіл завжди вистачає. Особливо тепер, коли основна маса меду зібрана, отець Ігор починає підготовлювати їх до зими. Здавалося, а чи не рано? Виявляється, ні. Якщо не потрудитися у серпні, то потім малі трударі будуть голодувати, і навіть можуть загинути.
– Бджіл не потрібно вчити, як мед носити. Це в них закладено Богом. Головне, просто зрозуміти, в якому ритмі вони працюють, і намагатися до нього пристосовуватися. В цьому й весь секрет. Звісно, у бджолиній сім’ї, як і в будь-якій є свої особливості. Проявляються останні по-різному: і в характері, в тому, як бджоли збирають мед, який пилок приносять. Справжній пасічник має розуміти, що вулик – це єдиний живий організм. На мій погляд, людям не завадило б повчитися у бджіл самоорганізації. Вони показують нам приклад чіткої ієрархічної підпорядкованості, де кожен має свою роботу в вулику, займається своїм трудом. Ніхто не рветься на інше місце. Знає, що має виконувати суто цю роботу і все: хтось лаштує соти, інший вилітає по мед, той робить вентиляцію вулика, інші його охороняють…
З парфумами на пасіку зась!
— Бджоли й справді чутливі до найменших змін довкола них, ароматів, навіть настрою людей. Якщо ви вирішили відвідати пасіку, краще не використовуйте у цей день жодних парфумів, – радить бджоляр. — Причарувати пахучими ароматами бджіл годі, навпаки, можна нарватися на неприємні укуси.
Вони дуже не люблять різких запахів, наприклад, парфумів. Стають насторожені. Зазвичай, пасічники навіть обробляють руки природними засобами: змащують м’ятою, або в димар кладуть багно і обдимлюють себе, щоб забрати інший запах. Адже бджоли можуть і покусати.
Цікавимось, а чи жалили бджоли самого священика?
– Думаю, немає такого пасічника, якого б не кусали, – відповідає з посмішкою. – Але на це є свої причини. До прикладу, проходить людина поряд і бджола відчує різкий запах від неї, то може вжалити. Виймаєш рамку, чи працюєш біля вулика і випадково притиснув бджолу, теж реагує, захищається. Але якщо в бджолиної сім’ї все нормально, немає жодних проблем, тобто деяких загострень в самій роботі, то тоді вони миролюбні. Коли бджоли стають агресивними, значить сигналізують вам про біду. Особисто я при роботі користуюся костюмом пасічника, сіткою. Хоча знаю деяких пасічників, які роблять це вибірково.
На сьогодні завдяки справі отця Ігоря і старанності бджілок його родина завжди має свіжий медок. Хоча сам священик визнає, що добути ці ласощі — почасти справа непроста.
– Все залежить від погодних умов. Кожен рік має свої особливості. Бджола дуже реагує на погоду, температурні показники. Сильно не любить холоду, тоді вона погано вилітає, виходить менший медозбір. Та й квіти не так нектар віддають. Навіть та сама липа за різної погоди медоносить інакше. Ми думаємо: “О, липа цвіте, вона має приємний солодкий запах”. Але якщо підійти до цього з наукового боку, то виявляється, що липа віддає повний нектар раз у сім років, і то при спекотній, хорошій погоді під час медозбору. Тому отримати на наших теренах якісний липовий мед пасічникам вдається рідко.
Зазвичай Ігор Василів частує свою родину лише медом зі своєї пасіки, адже не впевнений у безпечності продукту, що продається в торгових закладах.
– Смачний мед тоді, коли це природний продукт, зібраний власними руками і ти знаєш, що він безпечний. Ставлюся до меду з обережністю, бо наразі його часто намагаються підробити, видати за натуральний. Тому з родиною споживаємо у більшості лише власноруч зібраний продукт. Поки займаюся цією справою сам. Маю двоє діток, але вони маленькі, щоб допомагати, і ще не дуже цікавляться моїм хобі. Та, знаєте, у них вже є потяг до медової справи. Особливо їсти мед, – посміхається.
Олександр ПРИЙМАК, газета “ПОЛІССЯ”
Село Видричі
(Орфографію тексту збережено в оригіналі)
Переглядів: 518
