День ангела митрополита Волинського і Луцького Ніфонта

21 квітня Православна Церква вшановує пам’ять Ніфонта, єпископа Новгородського, чудотворця Києво-Печерського. Цей святий і Небесним покровителем керуючого Волинською єпархією Української Православної Церкви Ніфонта.

З нагоди дня ангела нашого владики у кафедральному Свято-Покровському храмі Луцька відслужили  Літургію Напередосвячених Дарів. Богослужіння очолив митрополит Тернопільський і Кременецький Сергій, якому співслужили вікарний Волинської єпархії єпископ Камінь-Каширський Нафанаїл, архієпископ Володимир-Волинський і Ковельський Володимир, понад два десятки священнослужителів.

Опісля було відслужено молебень. Митрополит Сергій привітав владику Ніфонта з днем ангела, відзначивши його авторитет у Православній Церкві та ревне служіння заради Христа і ввіреної йому Господом волинської пастви. Іменинник прийняв високих гостей у своїй келії. Під час Богослужіння за його здоров’я молилося дуже багато вірних Церкви, не тільки лучан, а й мешканців інших районів Волині.

За роки свого смиренного служіння на Волині владика Ніфонт не один раз давав інтерв’ю, в яких розказував, і як прийшов до віри у Бога, як став монахом, як разом з віруючими волинянами, своїми духовними дітьми, пережив важкі часи церковного розколу. Він і нині залишається нашим духовним батьком і порадником. А кілька витягів з інтерв’ю митрополита допоможуть ще раз пригадати непростий його життєвий шлях у дорозі до Бога  і людей.

«Мене у миру називали Василем, але Василь помер і народився новий чоловік з іменем Ніфонт. Своє бажання стати монахом я першому відкрив архімандриту Івану Маслову, який був вихідцем із Глинської пустині, що на Сумщині. Дуже високого духовного рівня людина. Це були сімдесяті роки минулого століття, влада атеїстична, богоборча. Батюшка випробовував мене три роки, хоча я вже був не юний, в армії відслужив. Все казав: «Поглянь на себе. Ну який із тебе монах? Тобі женитися треба». А, врешті, благословляючи, сказав: «Дивися, Васю, щоб мені потім Господь не сказав: «Що ж це ти, Іване, посилаєш мені порожні глеки?». Пам’ятай, що чернечий одяг не рятує, а зобов’язує. Яка користь, коли на кілок цей одяг натягнути?.. Вийде опудало. Що б ти, Васю, ним не був, а став справжнім монахом!» Тому для мене постриг був не потрясінням, а новим народженням.

Ченцем я став у березні 1974 року у Троїцькому соборі Троїце-Сергієвої лаври. У четвер постригли мене ще з одним юнаком, і ми три дні у храмі молилися, на трапезу виводили раз на добу. Рання весна, у церкві ще прохолодно, ні холод, ні голод не турбували, не хотілося спати. Бо та благодать, яку отримав під час постригу, навіть фізично відчувалася. Наче був я у коконі якомусь, відчував навколо себе фізичне тепло. А в неділю ми вийшли з храму, почали іти з вітаннями московські знайомі, викладачі з духовної семінарії, академії… Вже записочки принесли, помолитися за рабів Божих просять, хоча ти і сам ще добре Богу не молився. І вже ця суєта наче відсунула відчуття, з яким жив три доби. Але те, що пережив після постригу, є у словах псалма: «Вкусите и видите, яко благ Господь». Тобто спробуйте і відчуєте, який добрий Господь і яка Його благодать, до котрої треба прагнути усе своє земне життя».

***

«По суботах у Рудці не було хати, в якій би не ночували паломники. Аби потрапити на недільну службу до отця Ніфонта,  послухати його проповіді, люди приїжджали навіть із Москви й Уралу. Владику Ніфонта на Волині часто називали ще “руденським батюшкою”. У Рудку-Козинську його, молодого монаха, направили для пастирського служіння після Московської духовної академії. Про те, як довелося молодому священику жити в похиленій старій хатині, де його “друзями” стали миші і щурі, а потім, коли будував нову церковну хату, то й у… хліві, описано у біографічній повісті “Шляхом спасіння”. За 13 років, що ієромонах Ніфонт служив у Рудці-Козинській, тут було капітально відбудовано старий храм, який стоїть за селом на хуторі, проведено сюди світло і тепло, зроблено благоустрій навколишньої території, ще й на пам’ять людям залишилася “монахова дорога”: раніше до Божого дому вела грунтова дорога довжиною 800 метрів, а завдяки отцю Ніфонту вона отримала тверде покриття».

            ***

«Я бував у Почаєві ще досить молодим, до армії, коли жив у Галиній Волі. Тоді, за Радянської влади, молоді люди на службі Божій у храмах обителі мусили… ховатися. От стоїмо в Успенському храмі і чуємо, що шукають молодь… Добре, що людей багато, то ми присідали, сідали на сумки, а жіночки нас заступали, затуляли своїми спідницями…  Якщо ж виловлювали, то читали мораль, виховували, а могли мати й неприємності за місцем навчання чи праці.Богоборча влада прагнула, аби у храми ходили тільки старі люди, мовляв відімруть, а з ними і віра відімре. Пам’ятаю, що першого разу у Почаєві мене вразили монахи, коли вийшли посеред храму і заспівали так, що аж душа мліє… Познайомився тоді з хлопцем з Рівненської області, і ночували з іншими паломниками у храмі Похвали Божої Матері. Міліція і там усіх перевіряла, то ми з ним сховалися за однією великою іконою.

Вранці встали, паломників уже нема, ми до дверей: зачинені. Вилізли аж через другий поверх, який з’єднує храм з покоями намісника. Але таке натхнення було від цих поїздок на Святу Гору! Організовували їх богомільні жіночки з мого села Галина Воля. Вже коли знав дорогу, то і сам їздив. Були такі часи, пам’ятаю, що одного року приїхали на день вшанування Почаївської ікони Богоматері, а назад… не мали, як вибратися, бо влада не відправила у рейс жодного автобуса! Кілька тисяч людей пішки з Почаєва ішли у Кременець, а далі добиралися, як хто міг. Але і це перешкодою не ставало, люди їхали до святинь звідусіль. Уже як став я ієромонахом і приїжджав у Лавру, братія щоразу просила, аби я вночі служив. Служив акафісти, молебні, проповіді говорив… Повно-повно народу завжди було, моляться собі, таке натхнення і благодать відчував!

Господь так дав, що у 1992 році я був призначений на Волинську єпархію, це був час розколу, все було таке розбурхане. І Господь дав думку: дати сюди ікону Почаївську. Мене підтримав Блаженніший Митрополит Володимир. Ми склали графік і по всій Волині пішки, хресними ходами ішли з іконою. Не передати відчуттів, які тоді володіли і священнослужителями, і монашеством, і парафіянами. Такий підйом духу був! Стільки народу!.. Це було щось вражаюче.Ікона ж пройшла всю Волинь, скрізь були відслужені молебні, відбувалося дуже багато чудес, згадую про це – і знову вражаюся Божій силі. У містах, райцентрах виходили десятки тисяч людей».

***

«У зв’язку зі складною міжконфесійною ситуацією у Луцьку переведений на Волинську кафедру» – так писалося у рішенні Священного Синоду Української Православної Церкви від 25 серпня 1992 року щодо тоді єпископа Хмельницького і Кам’янець-Подільського Ніфонта. На Поділлі він прослужив всього два роки і п’ять місяців, а проводжали його віряни сльозами.

–  Люди казали, куди ви, владико, їдете? Там вогонь горить… А я сказав, що горить моя рідна Волинь, і я готовий своєю кров’ю загасити той вогонь, який запалили люди, які не розуміють єдності Церкви.

Тієї осені владика Ніфонт поміняв у Луцьку аж 12 квартир. Бо як тільки розкольники дізнавалися, де мешкає, тут же починали тероризувати господарів, доки квартирант – у храмі. Казали, що хату спалять, що дітей викрадуть… Люди боялися, плакали, проте не хотіли відмовляти у проживанні владиці в їхньому помешканні.

– Але я розумів, що діється. При собі завжди мав сумочку, у якій знаходилися лише єпархіальна печатка і мій паспорт. Розумів, що через мене підставляється невинна сім’я. І хоча це були мої добрі знайомі, мої духовні діти, аби ними не ризикувати, переходив до іншого помешкання. Не раз за мною слідкували з автомобіля, цілодобово їздили слідом. Не боявся смерті, а боявся за людей, які підтримували мене і нашу Церкву. Ми молимося, а за огорожею стоїть натовп і скандує: «Ніфонта четвертувати! Ніфонта четвертувати!» А ми собі молимося… Я казав людям: «Ми співаємо “Господи, помилуй”, а наші брати за огорожею моляться словами “Геть московських попів!” І ми звертаємося до Бога, і вони, як думають, звертаються до Бога. То кого ж Господь чує?» – «Нас, владико!» – «То давайте і далі співати “Господи, помилуй!”» З міліції нам казали, що храм – опечатаний, що він уже не наш… Наказували іти з подвір’я, бо може бути кровопролиття. Старі наші прихожанки, яких нині серед нас уже нема, бо вже відійшли у вічність, заявляли: «Ми Покровоньки не покинемо! Беріть автомати, беріть лопати, копайте тут, біля Покровоньки, ями і закопуйте нас, але ми церкви не віддамо!»

 Таке сповідництво, така глибока віра простих людей вберегла наш храм і Церкву. Де б я не був, в армії служив у Великому Новгороді, я скрізь молився за свою рідну Волинь. Коли ж потім поїздив по святих місцях, то скрізь у своєму серці возив свою Україну, свою Волинь. Перед Голгофою на Святій Землі я на колінах молився за нашу Україну:, просив: «Господи, поглянь милосердним оком на мою земну батьківщину! У мене за неї серце болить».

«— Я не можу зараз сказати, скільки людей загорілося від слова Божого, від проповіді й пішли чернечою дорогою, не всіх рахував і не про всіх міг знати. Але знаю, що сорока трьом юнакам, які приїжджали до мене у Рудку-Козинську, давав рекомендації у духовні школи. Хтось став священиком, хтось — монахом. Серед них є два архієреї, є архімандрити і намісники монастирів. І було до сорока дівчаток, які з мого усного благословення залишали цей світ і пішли у монастирі. Серед них є ігумені, монашки і в Києві, і по всій Україні. У душі з трепетом радію, що Господь свого часу посіяв у їхні серця добре євангельське слово, і проросло воно таким великим врожаєм. Завжди прошу Господньої допомоги, щоб ці люди, які пішли по цій дорозі у монастир, теж приносили добрі плоди для Божої слави і зміцнення і спасіння людських душ».

Милості Божої, здоров’я крепшого, многих ще літ на славу Господу і Церкві – бажають у день його небесного покровителя духовні діти владики Ніфонта.

Наталія МАЛІМОН         

 

Переглядів: 165

 
 

Вконтакті

Facebook

YouTube

 
Перейти до панелі інструментів