Священик у четвертому поколінні: «Хлопці дзвонять із фронту і кажуть: «Нічого не треба, тільки беріть ікону і приїжджайте»

Зі сторічним образом отець Олександр пройшов не одну гарячу точку на Донбасі. До нього прикладалися з вірою сотні бійців. Він і сам виїхав із Дебальцівського котла завдяки святині, доки ще не встигло замкнутися кільце. Станиця Луганська, Барвінкове, Дебальцеве, Комишатка, Вуглегірськ… Потрапляв під обстріли «Градів». Але за покликом серця знову й знову повертався на передову. А вдома на нього чекали дружина і троє дітей, – повідомляє газета «Волинь нова».

Чудотворний образ селу подарували солдати ще у Першу світову

На максимальній швидкості крізь густі лісові насадження машина петляла, намагаючись не потрапити під приціл снайперів. Подекуди ще колосилося пшеничне море, а ближче до передової — ​потрощені дерева по узбіччях доріг, що вели до спустошених сіл. Чекаючи своєї черги на одному з блокпостів і слухаючи, як удалині розривались снаряди, важко було повірити, що стоїть на українській землі.

– Я бачив блакитне небо, закрите чорним димом, чув, який пронизливий свист куль, дивився на усмішки та сльози чоловіків – ​втомлених, поранених, із пошматованими душами, голодних і невиспаних. Тому й сповіді там по-особливому справжні, – ​говорить священик.

Отець Олександр на Схід їздить з початку війни. Починав з полігона у Дачному, що на Донеччині, куди возив запчастини, бронежилети, продукти, зібрані і пожертвувані парафіянами. Зараз до нього за допомогою звертаються не тільки волинські військовослужбовці, а й бійці з різних регіонів. У його родині він уже в четвертому коліні продовжує священицьку дорогу. Родом із Хмельниччини, служить настоятелем у селі Оконськ.

— Під час Першої світової війни, — ​розповідає отець Олександр, — ​тут проходив Брусиловський прорив і в селі базувався 200-й резервний піхотний полк. До сьогодні добре зберігся дарчий напис на іконі: «Сей образ сооружен солдатами 2 взвода корпусного продовольственного транспорта 46 армейского корпуса в 1916 году. Жертвован в церковь Оконск в 1917 году». Бійці з саперного взводу теж зробили пожертву для церкви — ​у вівтарі зберігаються книги з Іжорського полку з печаткою, лампадка з їхніми викарбуваними іменами. А ще завдяки священику Петру Сукманському у роки Другої світової тут були врятовані від розстрілу люди. Одній жіночці Марії Плескун, що живе неподалік церкви, тоді було чотири роки. Вони із сестрою, рятуючись від смерті, заховалися в сусідньому будинку. Намагаючись залізти в погріб, зачепили каструлю, з якої посипалося зерно. Люк, де вони сиділи, засипало збіжжям. Німець забіг слідом за ними, але дітей не побачив.

Визволяючи брата з полону, став капеланом

Ми сидимо з настоятелем у храмі. Тут намолена атмосфера, чимало старовинних ікон, про які годинами може розповідати отець Олександр. Але й сам священик найчастіше звертається до Володимирського образу Божої Матері. Бо хто молився і вклякав біля святині, той лишився живим у пеклі війни і повернувся додому після жорстоких боїв.

– Там війна, а тут її немає, і це так різко, ніби в іншу країну потрапив. Важко повертатися звідти, а ще важче тим, хто залишається… – ​ніби роздумуючи вголос, говорить батюшка.

А все почалося з того, що рідний брат настоятеля тривалий час перебував у полоні ДНРівців. У пошуках і спробах його визволити отець Олександр став волонтером і постійним духовним наставником військовослужбовців.

Священик найчастіше звертається до Володимирського образу Божої матері. Бо хто молився і вклякав біля святині, той лишився живим у пеклі війни і повернувся додому після жорстоких боїв.

– Коли мене забрали в армію, найбільше плакав батько, – ​пригадує Олександр Лановий. – ​Не знаю, можливо, щось відчував. Він помер через тиждень після моєї присяги. І коли брат Роман отримав повістку, я страшенно переживав, отак, по-батьківськи. 14 квітня 2014-го його направили у Володимир-Волинський, а потім на полігон у Рівне. Призначили командиром відділення тяги мінометної і Ромчик часто телефонував та жалівся: немає карбюраторів, запчастин, ключів, навіть стартових шнурів для мінометів. Я купував усе це і відвозив їм. А потім допомагали і парафіяни. Ми «Новою поштою» відправляли хлопцям навіть воду. Згодом дізнався, що Рому взяли у полон. Шукав різних шляхів: і до депутатів Верховної Ради звертався, і в СБУ. Обіцяли посприяти. Цілий тиждень жив у Дніпропетровську на заправці: ночував в автомобілі, а вдень їздив до центрального госпіталю, куди привозили поранених. Думав, що, можливо, і Роман туди потрапить після обміну. Потім шукав у Харкові, Краматорську. Познайомився із харківськими волонтерами і вже надалі постійно тримав із ними зв’язок.

Спочатку Олександру Лановому не хотіли віддавати бійців, оскільки займатися звільненням мали право лише військові. Але згодом підключилося командування і під розписку на руки духівнику передавали вимучених бранців. А пізніше вже й самі зверталися з Володимир-Волинської військової частини, чи не зміг би священик забрати полонених.

Коли звільнили Романа, я всю дорогу не зводив з нього очей – ​не міг надивитися, – ​говорить отець Олександр. – ​Тоді вперше побачив у нього сивину. Хлопці сильні, що тут казати. Я все згадую Льоню Рищиковця із Вараша (Кузнецовська). Він — ​спецпризначенець, відбув дві ротації в Іраку, пройшов полон. І зараз знову повернувся на фронт.

«Про поїздку в АТО найважче сказати дружині»

– Коли їдеш дорогою і бачиш, що дерева в ріст людини просто скошені через обстріли, кров холоне, – ​говорить священик. – ​Там структура взагалі дивна: шляхів, які позначені на карті, в реальності немає. До Дебальцевого 15 км тягнеться дуже тонкий перешийок. Туди в’їжджаєш і відразу чуєш, як гуркотить, там скрізь стріляють. Найстрашніше було, коли вперше заблукав. Кожна поїздка – ​важка. Але найтяжче мені виїхати з дому. Я собі вже все спланував, а до останньої хвилини не знаю, як сказати про це дружині. 

Бійці потребують молитви. Коли був обстріл крайнього блокпоста у Вуглегірську, я бачив, як вони міцно стискали в руках хрестики. Телефонують і кажуть: «Нам нічого не треба. Беріть ікону і приїжджайте». Є вільна хвилина, сіли чай пити, кожен щось розказує. І так, немов в останній раз. Не соромлячись найвідвертішого, сокровенного. Найсильніша сповідь тоді, коли людина перед всією церквою може стати і розкаятися в гріху. Не просто пошепки перед священиком, а голосно перед усіма.

Перші рази капелан їздив сам, боявся когось із собою брати. Пізніше до нього долучився місцевий підприємець Микола Ковбасюк. Минулого року перед Різдвяними святами вони привезли солдатам волинські ялинки. Бійці раділи, як діти! Казали, що дерева пахнуть Батьківщиною.

Хлопці чекають команди звільнити Донбас і повернутися додому. На війні люди змушені робити те, чого не обирали, ​бо таким чином складаються обставини. Війна завжди цілиться в людяність. Зупиняючись навпроти ікони Богородиці, схиляючи голову, роблячи хресне знамення, запалюючи свічку, тримаючи її у своїх руках, там кожен молить про прощення… А потім глуху темну ніч несподівано пронизує грізний гуркіт важкої артилерії.

«Щоб були воїнами, але справедливими, і в них зберіглося людське обличчя»

– Я часто ночував на Булавінській шахті, де стояли бійці 42-го кіровоградського батальйону та полтавський зведений загін міліції, – ​продовжує отець Олександр. – ​Так ось серед них був командир, у взводі якого воювали язичники. Я вперше таких людей бачив. Замість хрестиків вони носили камінь на шиї у вигляді доміно. Моя радість не мала меж, коли на другий день на молебень цей командир привів увесь свій взвод. Вони всі познімали шапки, хрестяться, цілують ікону. А на прощання цей чоловік подарував мені рукавиці і віддав сухпайок. На війні останнім шматком хліба діляться лише з тим, кому довіряють.

Чоловіки ридма плачуть біля цієї ікони. Дивишся на декотрих із них, вони стоять, як вижаті лимони, виснажені. А через сорок хвилин знову будуть сміятися, жартувати. Просто біля святині кожен із них розуміє свою сутність. Можливо, таким смиренням бійці просять, щоб Господь повернув їх додому живими.

– Воїна повинна забезпечувати держава, а не священик чи волонтер, – ​продовжує отець Олександр. – ​Лікар має лікувати і за це отримувати достойну зарплату. Тоді він буде впевнений у завтрашньому дні і ніколи не порушить клятви Гіппократа. Я тому і їжджу в зону АТО, щоб у бійців зберіглося людське обличчя. Щоб вони були воїнами, але справедливими. У Євангелії, де йдеться про Страшний Суд, Господь запитує: «Чи були ви людяні?». Я мрію так жити: допомагати нужденним, годувати голодних, підтримувати знедолених. Щоби Всевишній за кілька таких вчинків у житті мене помилував.

…Рівно палахкотять тендітні воскові свічки за тими, хто уже відійшов. Бо першими згоріли найкращі. Відкриті у рішучій готовності виконати свій обов’язок. На фронті не люблять пафосу. Про патріотизм тут не говорять, його демонструють, хто як вміє. Ромчики та Івани, Олександри та Володі — ​прості звичайні хлопці щоденно творять надзвичайні речі ціною власного життя. І такі, як цей священик, озброєний лише молитвою. Бо знаю, коли зоряне небо Донеччини безжалісно розривало «Градами» та «Смерчами» так, що аж земля тремтіла, десь у підвалі розбомбленої школи у сльозах читалися псалми… 

Людмила Власюк (Газета “Волинь нова”)

  

Переглядів: 606

 
 

Вконтакті

Facebook

YouTube

 
Перейти до панелі інструментів