Православний храм Святої Трійці є окрасою і своєрідним символом Берестечка. Зовнішня довершеність і величність споруди, якій 117 років, вражає. За свою історію цей Божий дім переніс багато: його забороняли будувати, у ньому облаштовували склад… На Успіння Пресвятої Богородиці виповнилося 26 років, як тут служить протоієрей Дмитро Петрущак, який є і благочинним Берестечківської округи. І його людського віку не вистачить, аби завершити всі внутрішні роботи в соборі. Але малими силами однієї парафії храм врятовано від знищення, він служить Богу і людям.
Ходили молитися у церкву… уночі
Родом отець Дмитро із села Сторона Дрогобицького району на Львівщині. Село споконвіку православне, і, що цікаво, Свято-Миколаївський храм у Стороні також був споруджений у 1910 році, як і берестечківський собор. Він мав надзвичайно гарний іконостас, виготовлений чеськими майстрами. У богоборчі часи церквиця була закрита, усе начиння, що можна було винести, забрали по хатах селяни, але те, що залишилося у храмі, ніхто не зачепив, не пограбував. На великі церковні свята православні сторонці ходили за вісім кілометрів у сусіднє село Підбуж, а в святу недільку збиралися у своїй церкві… уночі чи на світанку. Молилися, співали церковних піснеспівів… Ці таємні відвідини храму відкладалися у дитячій душі, аби прийшло усвідомлення: якщо заради своєї віри люди ідуть на такі кроки, значить, ця віра значить багато.
Дмитро виростав у глибоко віруючій родині, він був 12-ю дитиною у своїх батьків і став шостим священиком у сім’ї. Ще один спомин дитинства: дідусь, який, коли молився, то навіть ноги не дозволяв собі перемінити. Молитва була дуже важливою справою для кожного в роду. «Ми ідемо в церкву, зустрічаємо вчительку. “А куди це ви, Петрущачко, дітей ведете?” –запитує. “У церкву!” – не приховує мама. “А ви знаєте, що туди ходити не можна?” Мама шепче мені: “Не бійся. Ти зі мною”, а вчителю відказує: “Доки я своїх дітей годую, доти буду виховувати так, як вважаю за потрібне”. Та вчителі потім самі нас боялися, – пригадує отець Дмитро. – Ми ж віталися з ними словами, які були прийняті у нашому галицькому селі – “Слава Іісусу Христу!” А вони, щоб не відповідати “Навіки слава!”, бо “Добрий день!” звучав фальшиво, просто ще здалеку звертали у будь-яке подвір’я».
Слухаючи вертеп, люди плакали
У рідному селі отця Дмитра на Різдво Христове ходило щонайменше десять вертепів. Місцеві діти виростали у них від ролі янгола до ролі воїна. Усі костюми виготовляли власноруч, причому і репетиції проводили у великій таємниці, бо богоборча влада не вітала, м’яко кажучи, вертепу. Тому частина його учасників під час виступу вимушено одягала маски (аби не виключили з інституту, не звільнили з роботи), і жодного разу, каже отець Дмитро, ніхто не зрадив, а хто ж ховається під маскою… Також у піст у селі не було в клубі танців чи інших розваг.
Отримавши указ правлячого архієрея на свою першу парафію у село Білосток, отець Дмитро був прикро вражений… тишею у селі на Різдво. На його батьківщині вертепи вже б перегукувалися з вулиці на вулицю… Тому швидко зробив вертеп зі своєї родини і пішли по хатах. Найбільше здивувало, що люди, почувши виступ вертепу, плакали. Для них це було великим духовним потрясінням, відвикли за роки богоборчої влади. Опісля, у наступні роки, колядувати у Білосток – за 200–300 кілометрів – приїжджали брати-священики отця Дмитра. Таким чином вдалося відновити йому у селі давні традиції відзначення Різдвяних свят.
Храм, який будується вже понад сто років
У берестечківському храмі отець Дмитро застав голі-голісінькі стіни, не було навіть підлоги (замість неї – земля). Собор – величний, але й величезний, споруджений у пам’ять про мужність козаків у битві 1651 року, і його будівничі також мали намір зробити його більшим католицького костелу, спорудженого через дорогу на знак перемоги поляків у Берестечківській битві. В обох випадках у святу справу втручалася політика, а все треба робити, каже отець Дмитро, заради Христа, а не заради слави земної.
Навіть якщо рахувати, що колись Берестечко мало до 50-ти тисяч населення, то і тоді храм був завеликий, а нині – й поготів. У місті нема навіть двох тисяч мешканців. Аби розпочати ремонт собору, шукали проект навіть у Санкт-Петербурзі, не знайшли. Розробили власний проект, спочатку відремонтували святиню зверху.
І нині, коли дивишся на собор, віриш, що таким він був завжди, а за цією зовнішньою красою – величезна праця парафії та настоятеля храму. У 1995 році сніг проламав дах: шашіль знищив старі балки. Отець Дмитро пригадує, що бурульки звисали до підлоги, їх відбивали сокирами, вивозили вагонами сніг і брили льоду – але молилися навіть у таких умовах. Бувало, що підтоплювало підземну частину храму, адже собор стоїть на 678-ми бетонних палях. А поштукатурити стіни такої височини! До хреста – 51 метр, кількаметрової ширини стіни… Самотужки парафії тут робіт ще не на одне століття. Та, дякувати Богу, кожної святої неділі у соборі на Богослужінні – до ста і більше людей, у свята, звісно, значно більше. Отець благочинний – шанована і авторитетна людина в окрузі.
Наталія МАЛІМОН
Переглядів: 423
