ЦАРСТВО БОЖЕ ЗУСИЛЛЯМИ ЗДОБУВАЄТЬСЯ…

Кожен з майже 200 паломників, які вирушили у прощу до Почаєва, знають ці слова зі святого Євангелія. У далеку дорогу – під сонцем, яке у ці дні, здається, просто випалює землю, вони вийшли з благословення митрополита Волинського і Луцького Ніфонта. Колись, проводжаючи паломників, владика сказав слова про те, що в такій благочестивій дорозі кожен зроблений крок – то наче згублений у придорожній траві гріх… Найголовніше ж, що такою молитовною дорогою наші паломники підтверджують: Православ’я на Волині живе.

Радісно бачити серед паломників багато молоді, зокрема хлопців і молодих чоловіків, є і діти, є чимало і постійних учасників такої ходи: жіночок у віці, котрі одна одну вже давно знають. Знають і дорогу та людей, яких на ній зустрінуть. Паломниця Тамара з радістю повідомила протоієрею Володимиру Біруку, батюшці зі Смолигова Луцького району, що їй уже телефонували із села Підлозці. Запитували, коли прочани із Луцька дійдуть до них, скільки їх, бо тут же традиційно буде вже і перший нічліг. Мені було радісно бачити на чолі прочан саме смолигівського батюшку. Кілька років тому ми з ним і його співучою матушкою Ольгою побували в одній групі на Святій землі. Отець Володимир виявився дуже уважним до паломників, які вирушили у таку дорогу вперше. Скільки його цінних порад допомогли долати і спокуси, і труднощі паломництва, навчав і не забувати дякувати Богу.

Отець Володимир пішки у Почаїв пішов уже втретє. На питання, чи потрібні такі прощі людині, каже, що Господь дає в житті випробування. Що будеш, людино, робити, коли всі п’ять днів пішої прощі ллє дощ, а молитву ж не зупинити?.. Як знайдеш дорогу із поля, де заблукали, а громи гримлять і гримлять?..  Бо “Царство Боже зусиллями береться”, як сказано у Святому Письмі. “З любові до Матінки Божої і Господа нашого” – так паломниця Тамара Русіна пояснює причину, котра спонукує вирушати у пішу прощу. Отець Володимир взяв цього разу з собою трьох хлопчиків, які йому у церкві в Смолигові прислуговують: Миколу та Іванка Лобарчуків і свого сина Ніфонта. Хлопці кажуть, що готувалися до такого випробування постом і молитвою, і сподіваються, що Господь дасть їм сили у дорозі до святині. Одним з найстарших у групі є 75-річний Мефодій Павлович Кушнірук із села Розничі Маневицького району.

– І з нашого ж села колись люди ходили пішки у Почаєв і навіть не один раз. Я якось подумав: це ж і ікона спускна, котра  у нас над Царськими вратами, принесена пішки з Почаєва. Тоді й сказав жінці, що і я піду. Священик наш тодішній, отець Ярослав, аж здивувався, бо ж мені було вже за 70. Але благословив. Ні першого разу, ні потім, а ходив я вже три рази, мені не було важко. Бо я знаю, яка велика духовна радість чекає, і як сльози течуть, коли тільки побачиш куполи храмів на Святій Горі, – каже він.

Найважчим же у дорозі є не те, що усю її треба пройти власними ногами. Бо хто до Матінки Божої прийде своїми ногами, той її дитина, а хто приїде – той її гість. Найважчим є безвір’я, яке доводиться спостерігати у дорозі. Отець Володимир ще з першої своєї прощі до Почаєва пам’ятає хату на хуторі майже під Почаєвом, коли зустріла наших паломників згорьована жінка. Плакала тоді природа (це була якраз та проща, коли дощ лив усі дні), плакала і жінка. Бо виростила двох синів, дала їм гарну світську освіту, а обоє стали наркоманами. І казала вона батюшці, що тільки тепер зрозуміла: не жила вона для Господа, не служила йому, не виховувала дітей у любові і служінні Господу. То і їй тепер нема кому служити на старості…

Невелика порівняно група паломників долатиме дорогу до Святої Гори, до духовної столиці Західної України, не один день. У Почаїв волиняни мають увійти 5 серпня, коли Православна Церква буде вшановувати Почаївську ікону Божої Матері. У кожного – своя дорога до Господа. Ми часто повторюємо ці слова. Та далеко не кожний долає її своїми ногами, згадуючи у цій дорозі свої гріхи, молячись за рідних і світ православний.

Наталія МАЛІМОН

 

           

Переглядів: 173